Форензика. Комп’ютерний слід. Частина 5
Кіберзлочинці на службі закону: міфи та реальність
Тема залучення кіберзлочинців до боротьби з кіберзлочинністю викликає багато суперечок і дискусій, особливо на тлі зростаючих загроз у цифровому просторі. Ідея здається привабливою: хто краще знає темну сторону інтернету, ніж той, хто сам там діяв? Але на практиці такий підхід далеко не простий і не безпечний.
Багато хто вважає, що колишній хакер має унікальні знання та навички, які можуть стати цінним активом для правоохоронних органів. Він знає, як мислять і діють злочинці, знайомий із чорними ринками, вразливостями систем, техніками злому та обходу захисту. Однак слід пам’ятати, що знання — це лише частина рівняння. Іншу частину складають особисті якості, переконання та мотивація людини. Саме тут криється головна проблема.
Знань можна набути через освіту та практику, але змінити внутрішню мотивацію, анархічне мислення або схильність до порушення правил вкрай складно. Кіберзлочинець часто не просто шукає вигоди — йому подобається сам процес злому, демонстрація влади над системою, ідея протистояння правилам. Такі риси характеру не зникають лише тому, що людина опинилася по інший бік барикад.
Тому в усьому світі загальноприйнято не брати злочинців на постійну службу в силові структури. Максимум, що їм довіряють — це разові завдання, агентурна робота або консультування, і тільки під пильним контролем. Приклад Ежена-Франсуа Відока, колишнього злодія, який став головою французької поліції і набрав команду з таких самих колишніх злочинців, є швидше історичним винятком, ніж зразком для наслідування. Його успіхи були вражаючими, але ціна такого підходу з точки зору довіри та ризиків занадто висока для сучасної правової системи.
Колись і автор розглядав можливість залучення хакерів до захисту інформаційних систем. Практика показала, що реальних спеціалістів серед кіберзлочинців було небагато. Найчастіше вони мали лише базові навички, яких було недостатньо для серйозної роботи в галузі інформаційної безпеки. До того ж, на той момент легальні доходи IT-фахівців значно перевищували заробітки більшості кіберзлочинців. Винятком були лише кардисти, але їхня діяльність не потребувала глибоких технічних знань.
Сьогодні ситуація змінилася. Обсяги грошей, що обертаються в інтернеті, значно зросли, як і можливості для незаконного збагачення. Кіберзлочинність стала більш професійною, і справді кваліфіковані спеціалісти почали обирати цей шлях. Однак це також означає, що зросли і легальні доходи в IT-сфері та онлайн-бізнесі. Чесна робота досі залишається привабливою альтернативою.
Важливо розуміти, що ми можемо зіткнутися з поколінням кіберзлочинців, які мають не лише знання, але й талант, системне мислення та амбіції. Це становить загрозу не тільки для окремих компаній або користувачів, але й для цілих інфраструктур, включно з державними системами та фінансовими ринками.
Тому залучення кіберзлочинців до боротьби зі злочинністю має бути обмеженим: вони можуть бути корисними як джерела інформації або тимчасові консультанти, але не як повноцінні працівники правоохоронних органів. Довіра та безпека не можуть бути принесені в жертву заради короткострокової ефективності.
Підсумовуючи, можна сказати, що покладатися на кіберзлочинців у боротьбі з кіберзлочинністю — це ризикована стратегія. Суспільство має розвивати власні кадри, інвестувати в освіту, формувати етику в IT-середовищі та створювати умови, за яких чесна праця буде не менш вигідною, ніж злочинна діяльність. Тільки так можна забезпечити стабільне й безпечне цифрове середовище.